Хід позакласного заходу
Учитель. До слова мудрих слухом прихились... Сьогоднішній літературний вечір присвячений знайомству зі східною поезією та її творцями. Через просторінь віків, як найдорожчий скарб, дійшли до нас безсмертні творіння народів Сходу, що вражають своєю ліричною й філософською сутністю водночас. Оспівуючи жіночу красу, кохання, розмірковуючи над сенсом життя, митці творили самобутні й оригінальні за формою й змістом поезії, які, мов різнобарвні неповторні самоцвіти, сяють у сузір'ї світової поезії. Поезія вічна, як світ...
Учень 1. Рудакі народився в маленькому гірському селищі, де залюбки слухав і сприймав народні мелодії, а згодом здобув загальне визнання як співець і музикант. Своєрідно відобразив Рудакі любов до рідного села: своїм поетичним псевдонімом він узяв назву маленького селища – Рудак, де пройшло його дитинство.
Із 300 000 (за іншими відомостями 1 300 000) двовіршів, що приписують Рудакі, до нас дійшли лише окремі вірші та їх фрагменти. Це лірична, пейзажна, любовна лірика, сповнена глибокого, трагічного почуття.
Рудакі вважають засновником східної гуманістичної поезії, Адамом перських поетів. У його творах тісно переплелися релігійні ідеали з гуманістичними. Любов до життя, коханої жінки, друзів, до всього прекрасного знайшли релігійне обґрунтування. І це було найвищим проявом гуманізму у ті часи.
Рудакі бачив призначення поета в тому, щоб закликати людей до справедливих діянь, пробуджувати в них прагнення до знань. Він оспівував дружбу і приязнь між людьми.
(Читання учнями поезії Рудакі).
Хоч єсть і в тебе гострий меч, але вбивать не смій
Не буде в бога забуття жорстокості твоїй.
Не для насильника той меч загартував коваль,
Як не для оцту виноград кладе у чан давій.
Колись убитого Ісус побачив на шляху —
І з дива палець прикусив, і засудив розбій.
Сказав: — Кого ж ти погубив, що у крові лежиш?
І від чиєї ж то руки загине лиходій?
Даремно пальця не труди, в чужий не стукай дім
Бо прийде час — і кулаком застукають у твій.
Мені наш вік пораду дав, пораду дорогу
(На всякий випадок життя у нього рада є).
Він мовив: — Не завидуй тим, що у добрі живуть,
Бо є немало бідняків, що заздрять на твоє
І ще: — У гніві не давай ти волі язику,
Бо хто розковує його, кайдани дістає.
РУБАЇ
Ім'я твоє почувши, всім серцем я радію,
Твоїм живу я щастям, тобою молодію.
А як почую звістку, й та звістка не від тебе,—
Тоді втрачаю раптом і радість, і надію.
Себе в руках весь час тримати — от справжнє благородство.
Глухих, сліпих не ображати — от справжнє благородство.
Не благородство — наступити на груди бідному, що впав,
Чотири речі нам потрібні, щоб невеселих збуться дум:
Здорове тіло, добра вдача, ім'я хороше, світлий ум.
Кого всевишній обдарує цими дарами чотирма,
Той завжди радуватись має і проганять од себе сум.
КИТ'А
Глянь навкруги розумним оком,
Не так, як досі ти дивився. Світ — море.
Тож будуй свій човен
Із добрих діл, щоб не розбився.
БЕЙТИ
До тебе прагне вся краса земна,
Як до провалля прагне бистрина.
*
Годі жаліти, що мовить посмів я!
Годі радіти, що змовчать зумів я!
*
Як попрямує на левиний рик,
На кладовище прийде мандрівник.
*
Не одяг — саван випряв для себе шовкопряд.
Бо шовк душі своєї він тратив на халат.
*
Хто мудрих слухає, у того мир на думці.
Війною й чварами втішаються безумці.
*
Покрила воду риза кришталева.
Як зачаровані, стоять дерева.
*
Знання — це скарб, йому й ціни не зложиш.
Визбируй же його, де тільки можеш!
*
"Що доброго сказав той гість хазяїнові дому?"
"Якщо собі не хочеш зла, то не роби нікому!"
Учень 2. У XI столітті на території Середньої Азії створилася могутня держава сельджуцьких племен, землі яких розкинулися від Середземного моря до Індії і Східного Китаю. Там розвивалися міста, прокладалися караванні шляхи, розцвітали ремесла та торгівля. Значна увага надавалась літературі та мистецтву. При дворі правителя держави шаха Махмуда Газневида перебувало майже 400 поетів.
Учень 3. Омар Хайям жив і навчався у різних містах - Нішапурі, Самарканді, Бухарі, Балсі. Він був справді великим ученим - енциклопедистом свого часу, йому присвоєні почесні титули імама хорасана, вченого мужа століття, знавця грецької науки, царя філософів Сходу і Заходу. У 25-річному віці Омар Хайям написав алгебраїчний трактат, який прославив його ім'я.
Учень 4. 1074 р. Хайяма запросили до міста Ісфаган, тодішньої столиці сельджуцького шаха, керувати обсерваторією. Там він на основі власних спостережень уклав сонячній календар - найточніший із тих, що й досі існують. У цей самий час ним написана відома праця з математики, а також деякі невеликі філософські твори. Невдовзі після випадкової смерті Малик-шаха та його візиря, які прихильно ставилися до Омара Хайяма, Ісфаганську обсерваторію було закрито. Столицею держави став Мерв, поет, переїхавши туди, продовжував свої наукові заняття, та атмосфера навколо нього була ворожою, він уникав публічних виступів. Для поета настав час, коли "мовчання - золото".
Учень 5. Кіфті, хроніст ХІІст., повідомляє про Омара Хайяма: «Коли його сучасники очорнили віру його і оприлюднили таємниці, які він беріг, він почав побоюватися за свою кров і легко скинув ланцюги зі свого язика та пера, здійснив паломництво в Мекку, ніби для того, щоб вилікуватись. Коли поет прибув до Багдада, до нього поспішили однодумці, але він зачинив перед ними двері, ніби розкаявся. І повернувся він після паломництва до свого міста, відвідував уранці і ввечері місця поклоніння і приховував таємниці свої, які неминуче відкриються. Ніхто не міг зрівнятися з ним в астрономії та філософії». Зі свідчень сучасників поета відомо, що Омар Хайям складав чотиривірші - рубаї. Вони легко запам'ятовувались, виконувались усно, а можливо, і співались під музичний акомпанемент.
(Читання учнями поезії Омара Хайяма).
Цей гордий небосхил, байдужий лиходій,
Ще жодному із нас не підживляв надій:
Де знайде зігнуту під тягарем людину,
Іще один тягар він накидає їй.
*
Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі,
Що вмерти мушу я, що строки в нас малі.
Того, що суджене, боятися не треба.
Боюсь неправедно прожити на землі.
*
Коли єство моє ліпив творець із глини
Якщо від нього й гріх, чому ж мене він хоче
В день суду ввергнути в палаючі глибини?
*
Єсть бик у небесах,
Волосожаром зветься,
Є й під землею бик, що бачить не дається.
Хто ж оком розуму погляне, той помітить,
Що посередині табун ослів пасеться.
*
Шукай людину скрізь: на бідному постої,
У закутку нужди, й у пишному покої.
Одна душа жива за сто Кааб дорожча!
Чому ж ідеш до них? Шукай душі живої!
*
У кого кожний день в запасі півкоржа,
У кого свій садок і хата не чужа,
Хто в рабстві не родивсь і сам рабів не має,
У того світлий зір і радісна душа.
*
О світе! Знаєш сам, які твої діла!
Сидиш недвигою у башті гніту й зла!
Одним добро даєш, а іншим — лихо! Тільки
Це й знаєш ти, осел! Ні, гірший від осла!
*
І юних, і старих — всіх поглинає час,
І невеликий нам дається днів запас.
Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,
Як ті, що вже пішли й що прийдуть після нас.
*
Твій ворог — небеса коловоротні.
Без друзів ти, всі дні твої самотні.
Будь сам собою, не гадай про завтра,
В минуле не дивись, живи сьогодні!
*
Що знаєш ти? Адже ти сам — ніщо!
Ти вітер, дим, і весь твій крам — ніщо!
З обох боків у тебе небуття,
Ти весь в ньому, ти й тут і там — ніщо!
*
Прожити сімдесят — і з думки викинь!
Хай Тобою править хміль – тут тільки п’яним рай!
Аж поки з голови твоєї зроблять глечик,
Ти глечика з вином із рук не випускай!
Учень 6. Гафіз (1325 чи 1326 - 1380 або 1389,1390). Батько Шамс ад-діна Мухаммада Бахауддін торгував вугіллям і помер, коли Гафіз ще був малям, лишивши по собі купу боргів. Саме від батька, за переказами, малий Гафіз перейняв любов до декламування, і буцімто вже у 8 років вивчив Коран напам'ять, за що й отримав своє прізвисько Гафіз, що означає людину, здатну напам'ять відтворити священну Книгу всіх мусульман цілком. Також змалку Гафіз захопився поезією Румі, Сааді, Аттара й Нізамі. У дитинстві працював у пекарні, проте поєднував роботу з навчанням у Мактабі. Освіту Гафіз, ймовірно, отримав у Медресе. Пізніше основу його заробітку становила плата за обрядове читання Корану та пожалування від покровителів.
Учень 7. У 21-річному віці Гафіз став учнем Аттара в Шіразі. Вже тоді він складав вірші, ставши професійним поетом і декламувальником Корану при дворі Абу-Ісхака, увійшов до суфійського ордену Таріка. В 1333 році війська Мубариза Музаффара зайняли Шіраз, і Гафіз почав складати пісні протесту замість романтичних віршів. Після повалення й ув'язнення Мубариза його ж власним сином шахом Шуджа, Гафіз знову отримав посаду придворного поета. Однак невдовзі він відійшов від двору, відчувши небезпеку, перебрався до Ісфахану. Одружився Гафіз на схилі років, у нього народилося двоє дітей. Але обидва сини і дружина померли ще за життя поета. Помер Гафіз приблизно в 64 роки. Його поховали в саду Мусалла в Шіразі. Усипальниця-мавзолей поета майже відразу стала місцем постійного паломництва охочих схилитися перед його могилою.
Учень 8. Цікавий факт. У Ірані й понині практикується цікавий спосіб народного гадання за книгою поезій Гафіза «Диван», яка для персів є найулюбленішою і присутньою в кожній домівці, за значенням на зразок «Кобзаря» Т. Г. Шевченка для українців. Задля гадання треба загадати потаємне бажання (говорити про яке вголос не слід) і, думаючи без упину про нього, взяти томик Гафіза й відкрити його в першому-ліпшому місці. Начебто, вірш поета і буде відповіддю на питання, чи судилося задуманому збутися. Вважається також, що більшу силу таке гадання має безпосередньо на могилі великого поета у Шіразі. На охочих погадати навіть чатують спеціальні декламатори біля мавзолея Гафіза, які за невелику платню здійснять цю нехитру процедуру.
(Читання учнями поезії Гафіза).
Серце — скинія святині: для любові тихий храм.
Очі — дзеркало, щоб любо відбивалася ти там.
*
Я забув і сьогосвітнє, й тогосвітнєє життя:
Ти — єдина в мене пані, сам в ярмо хилюся я.
Людям мрія — райське древо. Рай мій — там, де є твій стан.
Як хто вміє, так і мріє: в мене ти — мій талісман.
Та чи зважусь я ступнути на поріг твоїх палат,
Де й зефір не сміє віять, а побожно йде назад?!
Байдуже, коли я, може, нечепурний маю вид:
Що кохана в мене чиста, це посвідчить цілий світ.
Як колись було Меджнуну, так мені воно тепер...
Вік минає — все вмирає, цей — живе, а той помер..
На душі — скарбниця щастя, я з кохання наче цар.
Це все ти мені даруєш, це од тебе щедрий дар!
Я оддам за тебе серце, все життя своє оддам:
Бо коли гаразд у тебе — буде все гаразд і нам.
Хай твій образ, милий, гарний, не стирається з очей:
Там йому затишне місце, неприступне для людей.
Та й хіба ж він може стертись?! Як цвіте нова весна,
Кожна рожа, що запахне, шепотить: «А все вона!»
***
Хоч Гафіз неначе вбогий, але ти йому не вір:
В нього груди повні скарбів, він з кохання багатир.
Не журись! Пропащий Йосип верне знов у Ханаан.
Заплетуть хатину смутків рожі щастя. Не журись!
Скільки б серце не тужило, вір, що туга промине.
Голові твоїй недужій стане легше. Не журись!
Прийде знов весна-цариця, трон розкине на лугах,
Солов'я, співця нічного, прийме рожа. Не журись!
Днину-другу круг небесний лихом крутиться для нас;
Де крутіння, там і зміна! Зміни жди і не журись!
Хочеш Кааби досягнути — шлях веде серед пустель.
Сміло йди колючим терням! Онде ж Кааба! Не журись!
Хай дорога небезпечна, хай не видко і мети,—
Не бува шляхів на світі безконечних!.. Не журись!
Смерть — запона таємнича. Але й тут не зневіряйсь:
Може, й радіснії тайни смерть одгорне? Не журись!
Що за біль мені з розлуки, що за радість ворогам, З
на про те Господня воля — і шепчу я: "Не журись!"
Гей, Гафізе! Доки маєш ти молитву і Коран,
В темні ночі самітнії, в бідній кельї — не журись!
Переклад Агатангела Кримського
З мого пораненого серця твої уста пили доволі.
Щоб жив я, хай у серці в тебе не гасне пам'ять хліба-солі!
Ти та перлина найчистіша, що й у небесній кущі часто
На чотках згадують зичливо про неї в ангельському колі.
Коли ти щирості не віриш, то перевір мене, благаю!
На пробі злото відрізняють від камінця, що скніє долі.
Дала ти слово, що під хмелем два поцілунки подаруєш.
Хоч би один дістався! Вітер давно розніс те слово в полі.
Уста усміхнені рознявши, пролий свою солодку мову!
Хай більше сумнівів про тебе не буде в людському посполі!
Я перекину круг небесний, коли він шлях мені заступить!
Бо я не з тих, що умлівають перед сумним велінням долі!
Коли Гафізові своєму на серце пробу не поставиш,
Тоді побудь із ним, дозорцю, іще день-два в земному долі!
Переклад Василя Мисика
| 
